На зустрічі однокласників один чоловік запізнився, і ми всі були шоковані, коли в кінці вечора побачили Михайла. Не могли повірити, як сильно він змінився!
Нещодавно минуло 15 років з дня нашого випуску, і цього разу нарешті вирішили зібратися разом всім класом. Зустріч організували у дуже гарному готельно-ресторанному комплексі. Ну якщо вже робити свято – то з розмахом!
Я досі пам’ятала багатьох людей із нашого класу, але, якщо чесно, не очікувала побачити всіх. Життя розкидало у різні боки. Я приїхала трохи раніше і спостерігала, як заливається вечірнім світлом ресторан. Думки повернули мене до школи.
Особливо до одного однокласника – Михайла. Ми сиділи за однією партою кілька років, і хоча він був відлюдькуватим, між нами зберігалася тепла дружба. Він не мав легкого життя: мама зловживала алкоголем, а батька давно не стало. В школі Михайла часто дражнили, навіть інколи знущалися. І не тільки учні, але й вчителі могли пожартувати “Що, Михайле, гроші на штори не здав, бо мама знову все пропила?”
Але він ніколи не здавався. Міг дати решти хуліганам, старався гарно вчитися. Його відсутність на випускному запам’яталася мені найбільше. Грошей на костюм чи святкову вечерю в його сім’ї не було тоді – от і причина відсутності.
У залі поступово збиралися гості. Кожен мав свою історію успіху, і розмови наповнювалися сміхом і спогадами.
– А пам’ятаєте, як ховали щоденники перед контрольними? – сміявся Сергій.
Ага, особливо на математиці. Ми ще й так мали ховати шпори, аби вчителька не побачила.
– Точно! І Михайло завжди підказував нам формули, – додала я, відчувши легкий сум у голосі.
– До речі, а де він?
– Не знаю. Може, пішов стопами матері і десь з алкашами вдома заливається!
Коли вечір наближався до завершення, двері до зали раптом відчинилися. Увійшов чоловік – впевнений, із легкою усмішкою на обличчі. Адміністратор ресторану швидко підійшов до нього, привітав і, здається, звернувся з повагою.
Ми всі здивовано перезирнулися, коли незнайомець підійшов ближче до нашого столу.
– Ну що, не впізнаєте?
Це був Михайло! Виглядав зовсім інакше: стильний костюм, впевненість у рухах.
– Михайле? Невже це ти?
Він засміявся й сів поруч із нами. Історія його життя виявилася вражаючою.
Після школи Михайло почав працювати рознощиком піци, а потім – кухарем. Багато ночей присвячував навчанню, економив кожну копійку й мріяв про бізнес. Минуло кілька років, і відкрив свій перший ресторан. Сьогодні вже власник цілої мережі ресторанів, а цей комплекс – його нове дітище
– А пам’ятаєш, як малювали плани наших уявних кафе на уроках праці? – запитала я.
– Пам’ятаю, – усміхнувся він. – Ти тоді запропонувала назвати один із них “Сонячний дім”. Уяви, цю назву використав для свого першого ресторану.
Усі захоплено слухали його історію. Михайло розповів про моменти сумнівів, невдачі та те, як учився вірити у себе.
– А ти ніколи не ображався на нас? Ми ж були… ну, не найкращими друзями, якщо чесно, – несподівано запитав Олег.
Михайло задумався на хвилину:
– Час лікує образи, Олеже. І знаєш, завжди вірив, що колись усе зміниться. Головне – не здаватися.
Перед тим як піти, Михайло оголосив:
– Сьогоднішній вечір – на мою честь. Усі рахунки вже оплачені. Дякую, що дозволили мені побачити, як змінилися всі ви. Це цінніше за будь-який бізнес.
Ми були вражені. Його щедрість і доброта були незмінними, як і тоді, за шкільною партою.
Коли вечір завершувався, подумала: чому в дитинстві не бачили потенціалу в тих, хто був поруч? І як часто забуваємо, що кожен заслуговує на шанс і підтримку?
Можливо, це є найбільший урок нашого життя?